ХАРКІВ HOLIDАYS INN

Від К до Х

11.15. Не зимово теплий останній день січня в Києві дає мені змогу спокійно попрощатись з містом і не поспішаючи дістатись залізничного вокзалу. Знаходжу свій вагон в Інтерсіті до Харкова, сідаю на місце біля вікна. Поряд зі мною сидить хлопець з ноутбуком і щось пише, перериваючись на телефонні розмови кожні 5 хвилин, а напроти двоє чоловіків років 60. Вони обидва схожі один на одного і трошки на Вуді Алена. За мить потяг рушає, провідник перевіряє квитки і я вмикаю музику. Крізь скло милуюсь мостами і Дніпром, Уявляю, як перший вечір у Харкові проведу в квартирі, яку знала на час свого перебування в місті, і прийму ванну, бо спина від тижневої подорожі разом з наплічником болить, як шалена. Саме в цей момент дзвонить власник квартири і каже: «Сорі, у нас тут воду вимкнули, тож нічим не зможемо вам допомогти. Пошукайте інше житло. Дякуємо за розуміння. Хорошого вам вікенду».

- От дідько!

- Що? – раптом питає один з Вуді Аленів, що теж сидить біля вікна.

- Мені треба знайти квартиру за 5 годин, інакше доведеться ночувати в парку Горького, чи що там ще є у вас.

- Ви вперше в Харків? – підключається Вуді Ален №2.

- Так. У мене відрядження, - сама не знаю нащо брешу я, хоча в Харків я їду просто через те, що сидіти на одному місці набридло, а там я ще не була.

Бесіда підігрівається кавою і мої нові знайомі (хоча знайомі – це не зовсім вірно, бо їхніх імен я так і не спитала) розповідають мені все, що на їхню думку потрібно знати про місто Х. А я тим часом шукаю оголошення про аренду квартир на кілька діб.

- А ванна у вас є? Немає? Хмм, я вам ще зателефоную, дякую.

- Дітонько, а нащо вам ванна так потрібна? – цікавиться Вуді №1.

- У мене спина болить, хочу гарячу ванну, щоб зігрітись і розслабитись.

- Оооой, та хто ж так спину гріє? Спину треба хлопцями гріти! Ну нічого, у нас в Харкові багато симпатичних молодиків. Когось знайдете обов’язково.

Сміючись, набираю наступний номер і о диво! Квартира з ванною недалеко від метро, ще й дуже красива. Задоволена тим, що встигла розібратись з проблемою ще в дорозі, відкидуюсь на сидіння і знов вмикаю музику в навушниках. Джозеф Салват співає щось про нічні купання, поки сонце повільно заходить за горизонт, розфарбовуючи небо колярами, скоріше притаманними африканським джунглям з мультфільму про Короля Лева.

Коли ми під’їжджаємо до міста, навколо вже темно. Виходячи з потягу, прощаюсь з Вуді Аленами і йду шукати метро.

В Харкові холодно, дуже холодно і слизько. Починаю шкодувати, що взяла з собою платтячка, а не термокомбінезон. Швидко пірнаю у підземний перехід, стаю біля карти метро і намагаюсь зрозуміти, як доїхати до потрібної мені станції. Потім підходжу до автомату, бо кас, де продають жетони, на відміну від Киева, тут немає. Автомат просить 1, 2 чи 5 гривень. Інші купюри принципово не їсть. Теж мені. На щастя, у мене є дрібні гроші. Але після того, як я віддаю їх цьому пращуру Термінатора, замість жетону він друкує якийсь папірець.

- Це ще що таке? Чек? Нащо мені чек? А де жетон? Я ж засунула туди гроші! Ей! – я починаю сперечатись з цією хитрою штукою. Але потім дивлюсь на той «чек» і розумію, що такі в місцевому метро проїзні. Окей. Дивно, але окей. Треба вже їхати.

За 30 хвилин виходжу на станції «Победа» і для мене те, що я розібралась в цих складних схемах і дісталась пункту призначення вже є перемогою. Зустрічаюсь з власницею квартири, вона проводжає мене до мого тимчасового житла, показує все, що потрібно, бере гроші, залишає ключі та йде. Я видихаю, кидаю речі на м’який диванчик у спальні, розвішую гірлянду, яку взяла з дому, бо атмосфера – то є все. Йду набирати ванну і тут сюрприз – ванна є, аде пробки, щоб вода не втекла – нема.

- Зараза!

Патрісія Геворкян